Кропивницький, який більшість жителів області продовжують називати старою назвою – Кіровоград – одне з найбільш красивих і таємничих міст України. Той, хто хоча б раз серйозно занурювався в історію населеного пункту або був тут екскурсантом погодиться, що це не просто привабливі епітети. Кропивничани так звикли до місцевих краєвидів і архітектурних витворів, що часом навіть не усвідомлюють до кінця, в якому незвичайному місті вони мешкають.
Заради справедливості варто наголосити, що місто завжди було таємничим, не звичайним та важливим в політичному, воєнному, культурному і економічному відношенні. Ще пару століть тому, повідомляє сайт kropyvnytskyi-future, сюди почали навідуватися визначні культурні діячі, очільники імперії, інженери та підприємці. Містечко, яке утворилось навколо фортеці святої Єлизавети, швидко «розросталося» і вабило верхівку інтелектуальної, наукової та промислової еліти. Не дивно, що старий Єлисаветград був одним із головних туристичних осередків у 19 столітті (якщо термін “туризм” доречно вживати по відношенню до того часу).
Внутрішнє життя міста та устрій
Перші десятиліття 19 століття ознаменувалися створенням низки укріплених військових поселень на півдні та в центральному регіоні теперішньої України. Фортеця Єлизавети, що знаходилася на території сучасного Кропивницького, тоді була найбільш укріпленим місцем, де колись імперські кавалерійські корпуси успішно відбивали і зупиняли татаро-монгольські навали з півдня. Саме там і було вирішено розбудовувати вдосконалені оборонні укріплення та споруди, архітектурну задумку яких запозичували зі старої Європи.
За кілька десятків років із невеликої фортеці утворилося містечко, яке «розрослося» по правий і лівий берег Інгулу. Зі створенням юнкерського кавалерійського училища населення міста почало рости, адже сюди приїжджали юнаки з багатьох куточків імперії. Невдовзі виникла потреба не лише в удосконаленні військової справи, але й розвитку економічної складової. Так у місті з’явилися перші мануфактурні цехи і промисловці.
До середини 19 століття турист, що приїхав до Єлисаветграду, міг побачити численні одно- та двоповерхові будинки міщан, розташовані на паралельних вулицях, що відходили від центру міста. Забудова передбачала розташування адміністративних споруд в самому центрі. Там же знаходилася базарна площа, численні крамнички, шинки, розважальні заклади. Трохи поодаль – млини, мануфактурні цехи, майстерні, олійня та пивоварня. Ще в ті часи Єлисаветград славився великою кількістю невеликих церков, чиї дзвіниці виднілися між зеленими насадженнями та приватними будинками. На початку ХІХ століття гості міста ще могли бачити дерев’яні церкви, побудовані на місцевий манер.
Але багато споруд не збереглося після великих пожеж, що трапилися наприкінці 1790-х років. Саме потреба у відтворенні житлових, адміністративних та релігійних споруд змусила представників місцевої адміністраці приймати рішення про фінансування та початок кам’яної та цегляної забудови. Єлисаветград мав значне фінансування від царської родини, представники якої часто приїжджали сюди на відпочинок та воєнні огляди. Тому місто стало фінансово привабливим для багатьох талановитих митців, в тому числі архітекторів.
Архітектура старого Єлисаветграду
На протязі майже всього ХІХ століття пріоритетним напрямком залишається все ж-таки розвиток воєнної справи. Після завершення будівництва основного корпусу юнкерського кавалерійського училища було продовжено розробку плану щодо розширення і вдосконалення найбільшого на той час навчального закладу. Показовими стали навчання і марші, які проводилися на плацу в самому центрі міста, що нині знаходиться на території Ковалівського парку. За планом міської забудови плац і корпусні приміщення для військових займають найбільшу площу з поміж-усіх міських споруд.
Важливо те, що сам імператор Микола І, який полюбляв разом з родиною навідуватися до Єлисаветграду, власноруч заклав проект будівництва воєнного містечка нового типу. Одним із відомих архітекторів, який реалізовував задум очільника імперії, став одеський митець Верлон. Вже тоді знаменитий будинок офіцерів став однією з візитівок Єлисаветградщини. А разом з ним паралельно «виростали» триповерховий палацовий корпус, приміщення воєнного штабу і навчальний корпус.
Вже з першої половини ХІХ століття Єлисаветград приймав велику кількість шанованих гостей, які прибували на воєнні оглядини. За міркуваннями місцевої воєнної адміністрації показові марші було ідеально проводити на місцевості від сучасного Кропивницького аж до Вознесенська. За свідченнями деяких краєзнавців іноді тут збиралось близько ста тисяч воєнних одночасно. Такий демографічний наплив диктував необхідність розширення інфраструктури: постоялих дворів, їдалень, закладів відпочинку, різних типів обслуговуючих майстерень, тощо. Турист,що відвідав Єлисаветград в першій половині століття і повернувся туди через 20 років, міг бути вражений розвитком та урбанізацією місцевості. За якісь 20-30 років зникли однотипні будинки під соломяними стріхами, натомість з’явились численні величні будинки з присадибними ділянками і індивідуальним планом забудови.
Так як до Єлисаветграду приїжджали архітектори і забудовники із різних частин імперії та навіть Європи, архітектурний стиль деяких споруд сильно відрізнявся від загальноприйнятих тенденцій Малоросійського регіону. Зокрема, тут з’являються будівлі у стилі модерн та бароко (перший у місті кам’яний театр Корифеїв, колишній готель «Південний», що належав купцю Барському, дім художника Олександра Осьмьоркіна).
Посилення і розвиток торгово-економічного компоненту змушував забудовників підлаштовуватися під актуальні потреби суспільства. Це призвело до поступового витіснення невеликих мануфактурних приміщень та появи місцевих заводів (як от завод братів Ельворті). Серед інших промислових тогочасних монополістів – заводи Шкловського і Яськуловського. Розвиток торгівлі і економіки призвів до появи ще одного величного архітектурного об’єкта – міського залізничного вокзалу, побудованого в 1861 році.
Ярмарки у Єлисаветграді
Не тільки величні архітектурні споруди та поява промислових комплексів привертали увагу гостей міста. Великий потік людей до Єлисаветграду був зумовлений появою тут ярмарок, які вже з другої половини 19 століття набули масового характеру. У «базарні» дні до центральної Ярмаркової площі з’їжджалися вози не тільки з навколишніх сіл, але й з усієї губернії. Очима туристів така подія виглядала досить цікаво. Щоб уявити повну картину насиченого подіями ярмаркового дня у старому Єлисаветграді, звертаємося до щоденника полковника Шмідта, який бував тут частим гостем у 1860-х. Зокрема, одна із поїздок була описана так: «Коли в’їжджаєш у Єлисаветград з цього боку (від Кременчука), направо відкривається низка численних кузень, постійно зайнятих куванням коней, лагодженням возів та екіпажів. Тут завжди товпляться обози. Біля кузень склади сіна і загони для коней і худоби, які приганяють сюди у великій кількості на відомі в краї ярмарки. Далі ряди і купи різних дерев’яних лавок, критих тесом і залізом, ззаду яких видніються 6 кам’яних міських будівель, з … номерами лавок для привезених на ярмарку товарів. Словом, це ярмаркова площа.»
Релігійний центр Степової України
В ХІХ столітті до Єлисаветграду стікалася велика кількість вірян. В ті часи, як і сьогодні, популярністю користувався Спасо-Преображенський собор, який на початку століття був зовсім новою спорудою. Історія його почалася це в XVIII столітті, проте, після пожежі однопрестольної дерев’яної споруди на її місці був закладений кам’яний фундамент нової церкви. 1813 року, після завершення будівництва, храм був освячений. Від тих часів найголовнішою місцевою святинею вважається ікона Божої Матері. Саме вона стала об’єктом паломництва для гостей навіть з інших губерній. «Єлисаветградська» ікона – оберіг для міста, але крім неї в Спасо-Преображенському соборі знаходиться багато інших святинь, що привертають увагу віруючих людей і дослідників.
Ще одна визначна храмова споруда, яка, на відміну від усіх інших ніколи не перебудовувалась і не припиняла своє функціонування – Грецька церква. Розташована вона по вулиці, яка вела до Ринкової площі. Тож у святкові дні там спостерігався дуже великий наплив туристів.
Як і в позаминулому столітті, сьогодні Кропивницький викликає інтерес у туристів, підприємців та науковців завдяки своїй визначній культурно-історичній спадщині та багатій архітектурі у незвичайних композиційних поєднаннях. Сьогодні це місто називають центром архітектурних шедеврів у Степовій Україні. Це не дивно, адже завдяки таким талановитим архітекторам, як Яків Паученко, Олександр Лішневський та Андрій Достоєвський (рідний брат Федора Достоєвського) у старому Єлисаветграді один за одною виростали величні споруди, які ще в позаминулому столітті стали візитівками населеного пункту.
